Поради вчителя-логопеда

Вчитель-логопед

Шевель Катерина Валентинівна

Image
Image

Години роботи:

Понеділок   8-00 – 12-00

Вівторок     8-00 – 12-00

Четвер         8-00 – 12-00

П’ятниця     8-00 – 12-00

Години індивідуального консультування батьків:

 Середа  – 16-30 – 17-30

  У перші роки свого життя дитина оволодіває унікальним скарбом – мовленням, що дає їй змогу називатися людиною.

           Різні відхилення мовного розвитку негативно позначаються на сприйманні мови, висловлюванні думок, оволодінні знаннями та формуванні особистості дитини.

        Увага логопедів все більше спрямована на роботу з дітьми дошкільного віку. Це пояснюється, по-перше, тим, що саме серед дошкільників найчастіше зустрічаються вади мовлення і, по-друге, високою ефективністю логопедичного впливу на дітей у цьому віці. Як відомо, своєчасна логопедична допомога дітям дошкільного віку є однією з передумов їх успішного навчання в школі.

Image
Image

Рідна мова - як найважливіший щабель інтелектуального і духовного розвитку особистості дитини у сучасному світі

 

Кожен народ - це своя неповторна культура, давня і яскрава історія, релігійні традиції, спосіб життя. У кожного народу своя рідна мова. Мова, на якій людина вимовляє свої перші слова: мама, тато, Вітчизна; яка назавжди залишить відбиток в серці. Зберегти її, важливе завдання кожної людини будь-якої національності. «Поганих» і «хороших» мов не буває, як не буває «поганих» і «хороших» народів. Будь - яка мова-це знаряддя, а не тільки знаряддя - вона і дзеркало. Дзеркало життя і праці народу, дзеркало його суспільного розвитку, його індивідуальності. І в той же час відображення зв'язків цього народу з іншими народами.

Вже з малих років ми повинні навчати дітей рідної мови, її унікальним традиціям. Адже саме маленькі діти, вбирають у себе все, як губка. Де, як не в сім'ї та дитячому садку дитині вчитися?! Завдання вихователя - допомогти дитині в цьому у тісній співпраці з батьками.

Актуальність теми «Рідна мова - як найважливіший щабель у розвитку інтелектуального і духовного розвитку особистості дитини у сучасному світі» обумовлена серйозними перетвореннями, які відбуваються в сучасному суспільстві і зачіпають сферу освіти.

У сучасних умовах модернізації дошкільної освіти виникають нові вимоги до дошкільнят і вихователів. Педагоги повинні володіти системним мисленням, професійною мобільністю, інформаційними навичками, педагогічною комунікативно-орієнтованою мовою. Зростають вимоги до якості знань, до професійної мови самих педагогів.

Дошкільний вік - це період активного засвоєння дитиною розмовної мови, становлення і розвитку усіх сторін промови. Повноцінне володіння рідною мовою в дошкільному дитинстві є необхідною умовою вирішення завдань розумового, естетичного і морального виховання дітей. Головна мета мовного виховання полягає в тому, щоб дитина творчо освоювала норми і правила рідної мови, вміла гнучко їх застосовувати в конкретних ситуаціях, оволоділа основними комунікативними здібностями.

Основний зміст програми виховання в дитячому закладі становить національний регіональний компонент. Діти дошкільного віку виховуються в середовищі з національним колоритом, знайомляться з казками, віршами, загадками слухають народні пісні, грають, вчаться виконувати національні танці. Всі ці завдання здійснюються не тільки на занятті з навчання рідної мови, але і реалізуються в образотворчій діяльності, самостійної художньої діяльності. Величезна роль належить декоративно-прикладному мистецтві, музиці, ознайомлення з народними звичаями, традиціями. Найважливіше значення має проведення народних свят.

Основним напрямком навчання українській мові в дошкільному закладі є формування і розвиток у дітей найпростіших умінь і навичок оволодіння українською мовою в усній формі. До кінця старшої групи, діти повинні вміти сприймати українську мову на слух і вести нескладний (діалог), складати невеликий опис предмета, розповідати про дитячий садок, про свою сім'ю, про себе, про друзів і т. д., у межах доступної їх віком тематики; засвоєних слів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій і типів пропозицій.

При вивченні рідної мови, треба намагатися поступово включати в свою мову нові слова, форми слів, типи речень, зразки зв'язного мовлення. Докладати всіх зусиль, щоб вивчені слова регулярно використовувалися у мовленні дітей.

Діти дуже люблять казки. Українські народні казки розкривають традиції народу, його засади: глибоку шанобливість і чуйність, співчуття до ближнього. Художня література дає багатий матеріал для морального виховання, змушує яскравіше і глибше переживати моральні вчинки, почуття героїв.

Таким чином, основним компонентом національної культури виступає національна мова. Саме завдяки їй зберігається нація, правильне поняття про давні традиції і культури, знання про свою релігію.

Мова - це такий символ культури, який нічим не замінити. Це багатство. І чим більше мов знає людина, тим вона духовно багатша! А для цього нам потрібно вміти шукати, збирати знання по крихтах і бути наполегливими у набутті знань. Саме цього ми повинні вчити дітей. Виховувати любов до читання, знань. І робити це буде набагато ефективніше в тісній співпраці з батьками. В результаті своїх міркувань, я прийшла до висновку, що ніщо інше так не чинить впливу на душу дитини, як особистий приклад дорослого. А значить, попереду нас чекає велика і наполеглива праця, яка неодмінно принесе свої плоди!!!

Рідна мова як чинник психічного розвитку і становлення особистості дитини

Досліджується роль рідної мови в психічному розвитку і становленні особистості дитини, розкрито її можливості як засобу самопізнання. Виявлено негативні психологічні наслідки несприятливого функціонування рідної мови в родині та закладах освіти.

...І всі мови

Слав'янського люду –

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі...

(Тарас Шевченко)

В умовах глобалізації і міграції населення, інтенсивного розвитку світового інформаційного простору і процесів інтеграції, особливо актуальним є збереження  та  розвиток культурного розмаїття і міжкультурного  діалогу,  функціонування багатомовності і формування ціннісного ставлення до рідної мови, розвиток етнічної ідентичності дітей і молоді.

Хоча за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р. у багатонаціональному складі населення України переважна більшість українців (77,8%), а українську мову вважають рідною 67,5% громадян, проте окремі політичні сили, спотворюючи положення „Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”, продовжують насаджувати суспільству ідею запровадження другої державної (офіційної, ділової чи ще якоїсь) мови, а українську мову українофоби називають хохляцькою або й зовсім відмовляють їй у праві на існування, в Україні „по московській так і ріжуть” (Т. Шевченко).

А можливо ця проблема дійсно надумана і її не потрібно „розбурхувати”? Чи так уже й важливо, в якому мовному середовищі формується особистість дитини, якою мовою спілкуються в родині, якою мовою читає книжки учень?

Спробуємо подивитися на цю проблему з позиції науки. За останні роки про рідну мову багато сказано і написано: вона є предметом філософського аналізу відомих учених і літераторів (І. Дзюба, Л. Костенко, П. Мовчан, А. Погрібний, П. Щербань, В. Яворівський та ін.), вивчається педагогічна спадщина щодо навчання рідною мовою (М. Антонець, В. Волошина, О. Заніна, Л. Климчик, С. Коваленко, Л. Ляхоцька, О. Маленко, М. Марун, І. Мельник, В. Мосіяшенко, Я. Самофал, І. Скоропад та ін.), аналізується її розвивальний потенціал (Н. Білоконна, Л. Смольська, Л. Тарновецька та ін.). Проте психологічна наука, на наш погляд, ще недостатньо відстоює провідну роль рідної мови у формуванні особистості і духовному зростанні людини.

Мета статті: на основі аналізу літературних джерел і власної рефлексії показати значення рідної мови у психічному розвитку дитини, становленні її особистості.

Нашим завданням є привернути увагу батьків, педагогів і науковців до проблеми функціонування рідної мови більшості громадян України і ті негативні соціокультурні і психологічні наслідки, які можуть мати місце, якщо нехтують цим соціально-психологічним духовним феноменом.

Мова, як відомо, є не лише засобом спілкування. „Мова – феномен, рівний народові: його генезису, характеру, досвіду, долі, синтезу минулого, сучасного й майбутнього. Тому мову не просто вивчають (як фізику, географію, навіть історію), а вбирають у єство з молоком матері, повітрям, небом, піснею, думою й гімном, тріумфом і печаллю свого роду, етносу, нації, держави. Мова – міра індивідуальної й усенародної культури, їх родової сутності” [1, с. 27].

Людина перебуває в координатах життєвого простору нескінченного ланцюга поколінь „і мертвих, і живих, і ненароджених” (Т.Шевченко). Щоб пізнати себе, належить усвідомити екзистенційний спосіб свого життя у цій системі відліку, віднайти свою точку підпори, надати життю духовного смислу – набути соціально-етнічної ідентичності. Людина протягом життя прагне змоделювати певні теоретичні конструкти і здійснює практичні вчинки, щоб було кому успадкувати неповторність свого світобачення і свого місця в ньому, сенсу свого існування та його самореалізацію. Можливість для цього закладена для людини в самій сімейно-родовій структурі через взаємини батьків і дітей, старшого і молодшого покоління.

За Л. Виготським, світ набуває для нас смисл лише завдяки засвоєнню значень, які поділяють люди навколо нас. Люди разом створюють такі значення, колективно їх використовують і передають від покоління до покоління. Такою системою значень у родині є рідна („материнська”) мова. За допомогою неї у традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання „родинного дерева” бодай до сьомого коліна. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабо ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже рано, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення духовних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити і виплекати дитину, передати їй рідну мову – духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність.

Оволодіння мовою і послугування нею в спілкуванні є одним із найголовніших досягнень онтогенезу дитини, переконливим свідченням залучення її до духовних і інтелектуальних надбань дорослих, зародження соціально-психологічних потреб. Ранній вік – це сенситивний період для опанування мови дорослих, рідної мови сімейно-родинного середовища. Формування мови є основою всього психічного розвитку дитини. Якщо з якихось причин (хвороба, обмежене спілкування та ін.) мовні можливості дитини не використовуються в достатній мірі, то подальший загальний рівень психічного розвитку починає гальмуватися.

Хоча словниковий запас малюків дуже обмежений, а граматика не бездоганна, їхнє інтуїтивне розуміння мови та її структури разюча. Вони неухильно рухаються до досконалого володіння рідною мовою [2, с. 267].

Вивчаючи рідну мову, діти ознайомлюються з фонематичною і семантичною її сторонами. Проте як саме діти до 5 років практично оволодівають граматикою рідної мови, вчені поки що не мають відповіді. „Мовний розвиток дитини не зводиться до одного лише наслідування і підкріплення за правильність відтворення мовлення дорослих. Воно залежить від складної взаємодії здібностей до оволодіння мовою, які проявляються в дитини, і різноманітним мовним середовищем” [2, с. 72].

Ще в 50-х роках Дж. Берко переконливо показала, що діти не просто імітують те, що вони чують, а створюють гіпотези щодо мови і перевіряють їх. Ще більше вражає те, що у всіх культурах діти успішно навчаються своїй рідній мові і починають говорити на ній вільно, за допомогою чи без допомоги дорослих. Цей загальний результат переконує нас у тому, що люди володіють деякою універсальною і вродженою здібністю до опанування мови. Згідно припущення американського лінгвіста Н. Хомського, люди мають апарат засвоєння мови – вроджені здібності в сфері синтаксису, граматики і прагматики. Саме цей „апарат дає змогу всім нормальним дітям усіх культур навчитися своїй рідній мові і вільно нею говорити” [3, с. 258–259].

Відмінності в мовах відображають важливі відмінності між культурами, а також допомагають зміцненню цих культурних особливостей. Завдяки використання мови індивід трансформується в агента культури, через мову він вбирає в себе саму сутність культури, а послуговуючись мовою – зміцнює концепції своєї культури. Цей взаємозв'язок має місце для всіх мов і культур, у т.ч. для української мови та української культури. Це пояснюють тим, що „мова символізує собою культуру; культура – це груповий спосіб структурування світу для того, щоб уникнути хаосу і забезпечити виживання групи; мова – це система символів, яка подає і відзначає це структурування” [3, с. 264].

Водночас згідно з гіпотезою лінгвістичної відносності Сепіра – Уорфа люди, які говорять різними мовами, думають по-різному. „Мовні відмінності – це не просто питання класифікації, вони відображають справжні відмінності у поглядах на світ” [3, с. 265].

Спілкуючись своєю рідною мовою, люди будуть поводитись скоріш так, як прийнято в культурі їхніх предків, і це також буде відповідати стереотипам представників іншої культури щодо цієї культури. „Мовний контекст у такому випадку послугував би передвісником змін як у поведінці, так і у властивостях особистості” [3, с. 272]. Саме завдяки опанування рідної мови, в атмосфері неповторного інтимно-духовного спілкування з батьками, дитина розпочинає активно засвоювати і відтворювати соціальний досвід, культуру поведінки і особливості поглядів на світ. Якраз у родині дитина вперше усвідомлює і вибудовує власний „Я-образ”, починає ідентифікувати себе як суб’єкта міжособистісних стосунків у сім’ї, опановує прийнятними нормами поведінки. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних життєвих обставин родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в сім'ї на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.

Рідна мова як засіб самопізнання. Однією з проблем є повернення мовно-культурної самосвідомості чималій верстві населення України. Адже мова як продукт культури, крім своєї основної інформаційно-комунікативної функції, є способом вираження самосвідомості особистості і тим самим є ще й засобом самопізнання. Світовідчуття прадавніх українців органічно транслюються в ментальне поле їхніх нащадків передусім через рідну мову. „Рідна мова – це найважливіша основа, що на ній зростає духовно й культурно кожний народ” [5, с. 3].

Рідна мова – це найкоротший, найефективніший шлях до самопізнання власної душі. Особистісний зміст словникового складу закладає конструкти когнітивної схеми „Я-образу”, за допомогою яких індивід означує своє самобачення. Такі конструкти, семантичне опрацьовані нашими предками в процесі функціонування багатовікової культури і рефлексії, часто зустрічаються, скажімо, в українських пареміях (прислів'ях, приказках, загадках, ідіоматичних виразах і т. ін.), які „концентрують у собі усталені форми розумової діяльності етносу (асоціативні реакції, сенсорні еталони, моделі перцептивних дій, типові операції мислення тощо” [6, с. 21]. Наведемо деякі мовні конструкти-паремії, якими українці оцінюють ті чи інші свої характеристики: "Я такий, як хліб м'який", "Кожному добрий – собі злий" (доброта); "Так, як я вам винний", "Я по правді кажу", "Ні сном, ні духом не винен" (чесність); "Не дам з себе насміятися", "Хіба ж таки я послідніший од усіх", "Ми не в тім'я биті" (почуття власної гідності); "Моя хата з краю", "Собі на умі", "Моє діло, як кажуть, мірошницьке: запусти, та й мовчи" (соціальна пасивність, індивідуалізм) тощо. Зустрічаються конструкти на позначення внутрішніх конфліктів, суперечливостей в "Я-образі": "І горе мені, і добре мені – і б'ють мене, і правда моя", "І добре мені, і зле мені – і б'ють мене, і плакати не дають" та ін. За змістом паремій можна скласти уявлення про екстернальні тенденції локусу контролю: ("Якби я міг! Та не дав мені Біг", "Ех, якби-то!.. та що й казать? Кебети не маю" та ін. (пошук винного) і, навпаки, інтернальні: "Ніхто не винен, самая", "Люди, як люди: були б ми добрі", "Ніде правди діти" та ін. (докір собі).

Цей далеко не повний аналіз засвідчує, що наші предки виплекали великий арсенал мовних засобів для влучного і глибокого означення своїх особливостей і, воднораз, для адекватного сприймання і розуміння свого найближчого соціального оточення. Паремії можуть бути одним із важливих засобів етнопедагогічного впливу на дитину як у родині, так і в закладі освіти. „Засвоюючи паремійний фонд свого народу, дитина засвоює етнічні форми сприйняття, мислення, спілкування, вартісних орієнтацій тощо” [6, с. 21], у тім числі й етнічні форми самосприйняття і самооцінювання. Рідна мова, зокрема її паремійний фонд, розширює семантичний простір „Я-образу” дитини, поглиблює і диференціює його, отже, допомагає їй інтегрувати переживання особистого досвіду, набутого в соціокультурному середовищі.

До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона, на думку відомого психоаналітика і дитячого психолога Б. Бетельхейма, може „захопити увагу дитини, викликати її допитливість, збагатити життя, стимулювати її фантазію, розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє” [цит. за 4, с. 248]. Саме в народній казці, творцями якої є мільйони людей, сконцентровується згусток людської мудрості, досвіду, акумулюються найцінніші надбання етнічної ментальності. Казка впливає не так на свідомість дитини, як на її глибинні підсвідомі пласти.

Контент-аналіз українських народних казок показав, що більшість із них за своїм змістом і формою викладу можуть стимулювати моральну рефлексію дитини: ідентифікуючи себе з позитивним героєм, дитина мимоволі починає порівнювати себе з ним, розширюючи при цьому межі свого самопізнання. У багатьох казках („Рукавичка”, „Колобок”, „Коза-дереза”, „Солом’яний бичок” та ін.) містяться словесні конструкти для „Я-образу” героя, що наставляє дитину ставити відповідні запитання "А хто я? ", "Який я?" і шукати на них відповідь.

Не лише соціально-побутове, а й велике психологічне значення має ім'я-наречення дитини – давнього звичаю, пов’язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім’я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім’я – перший вербальний конструкт для позначення дитиною вперше усвідомленого „Я-образу”. Принагідне нагадаємо один з рідномовних обов’язків, про який говорив І. Огієнко: „Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення” [5, с. 9].

Отже, актуалізація невичерпного надбання народної мудрості, звернення до джерел ментальності етносу є необхідною соціально-психологічною умовою як усвідомлення національної самобутності, так і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності виховання (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології.

На жаль, багато українських дітей від самого народження перебувають у чужомовному середовищі (радіо і телебачення, спілкування під час дозвілля і в побуті, Інтернет, книжки тощо), що негативно позначається на процесі їх соціалізації, зокрема в частині засвоєння і активного відтворення ментально-духовного досвіду свого роду і народу, набуття етнічної ідентичності як соціокультурної передумови становлення позитивної „Я-концепції”.

Недооцінка рідної мови як духовного джерела становлення особистості дитини гіпотетично може мати такі негативні наслідки:

  • Емоційна відчуженість дітей від родини і батьків, втрата родинних традицій і порушення неповторної атмосфери внутрішньосімейного спілкування.
  • Послаблення виховних впливів дорослих на поведінку і діяльність дитини, зокрема через відсутність дії механізму наслідування, який запускається ще в немовлячому віці і пов’язаний саме з наслідуванням мови старших.
  • Дитина, яка перебуває в чужомовному середовищі, часто переживає стрес. У немовлячому віці це типова реакція на незнайому людину, особливо якщо вона звертається до дитини чужою мовою. Пригадаймо також себе, чи комфортно ми себе почуваємо, якщо навкруги нас люди спілкуються мовою, яку ми не розуміємо.
  • Почуття провини в дошкільників через нерозуміння мови дорослих або неспроможність донести особистісний зміст повідомлення до співрозмовника (такі діти, наприклад, у грі частіше надають перевагу підпорядковуючим ролям).
  • У школярів можуть виникати труднощі вивчення обов’язкової державної мови, яка для більшості дітей є рідною, проте сенситивний період для її опанування минув ще в ранньому віці.
  • Посилення „реакції емансипації” від батьків у підлітковому віці (зверхнє ставлення до мови „предків”, небажання спілкуватися рідною мовою, замість творення унікальної підліткової субкультури – спілкування чужою мовою).
  • Загострення кризи ідентичності в юнацькому віці через неспроможність відповісти на запитання "Хто Я?", "Якого роду-племені?", "У чому сенс життя і яке моє призначення?". У підлітків і юнаків комплекс меншовартості проявляється саме в тому, що вони відмовляються спілкуватися між собою рідною мовою.
  • Негативні тенденції в „Я-концепції” (відсутність етнічної ідентичності, низький рівень національної самосвідомості, комплекс національної меншовартості, домінування екстернального локусу-контролю, маргінальні настанови).
  • Посилення конформізму (наприклад, якщо хтось до українця заговорив „общєдоступной”, він часто спішить перейти на цю мову, що говорить про його невпевненість в собі і в своїй мові), втрата цінностей рідної мови, її „забування” під час перебування у іншомовному оточенні.
  • Підвищення рівня амбівалентності атитюдів щодо рідної мови і рідномовних обов’язків, когнітивний дисонанс (студенти, наприклад, вказують на важливість володіння рідною мовою і водночас шукають виправдування свого не спілкування за допомогою неї: "Не важливо, якою мовою спілкуватися", "Більшість моїх друзів спілкується російською мовою", "Не хочу бути білою вороною" тощо).
  • Позбавлення духовного джерела для індивідуалізації „Я”, творчого самовираження (наприклад, російськомовний український письменник М. Гоголь за свідченням сучасників чудово володів українською мовою, якою зачаровувалися слухачі; Т. Шевченко, перебуваючи в Петербурзі, спілкувався і писав також російською мовою, проте найвидатніші шедеври були написані ним рідною мовою).
  • Низький рівень мовленнєвої культури, засмічення рідної мови чужомовними словами, двомовний суржик (тип „Вєрки Сєрдючки”).
  • Коли чужа мова витісняє рідну в процесі формування особистості дитини, відбувається відлучення її від святого – всього материнського, батьківського. Це спричиняє відчуженість від моралі, культури, історії не лише рідного, а й інших народів.

Отже, ймовірно, причина багатьох наших негараздів у тому, що ми не виконуємо заповідь Т. Шевченка „... І чужому научайтесь, і свого не цурайтеся”: нехтуємо рідною мовою, позбавляємо себе і своїх дітей духовної основи життя, невичерпного джерела психічного розвитку і особистісного зростання. Щоб перевірити висунуті вище гіпотези потрібні подальші психологічні дослідження рідної мови як унікального феномену культури народу.


Список використаних джерел:

  1. Кононенко П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. – 1997. – Т. 1. – № 3. – С.19–30.
  2. Крайг Г. Психология развития / Грэйс Крайг. – СПб.: Изд-во „Питер”, 2000. – 992 с.
  3. Мацумото Д. Психология и культура / Давид Мацумото.СПБ: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. –

14.11.2022 р. Консультація логопеда для батьків безмовленнєвих дітей - Переглянути

11.11.2021р. Консультація для батьків на тему: "Значення занять у формуванні мовленнєвої компетентності".

Мовленнєві заняття в системі сучасної дошкільної освіти

Мовленнєвий розвиток дошкільника — складний психологічний процес, що не зводиться до простого відтворення дитиною почутої мови. Він визначається мірою сформованості знань, умінь та навичок дитини і виявляється в соціальній та інтелектуальній активності у колі дорослих та однолітків. Щоб створити оптимальні умови для мовленнєвого розвитку дошкільника, педагогам слід використовувати різні форми роботи: ігри, проблемні ситуації і, звичайно, заняття

Неможливо уявити належний рівень життєвої компетенції людини без оволодіння мовленням. Видатний педагог Костянтин Ушинський зауважував, що рідне слово є основою розумового розви­тку й скарбницею всіх знань. Оволодіваючи мовленням, вивчаючи мову, дитина засвоює систему знань, суспільно прийняті норми по­ведінки — основу її життєвої компетентності, тобто, як влучно висло­вилася заступник директора Інституту проблем виховання АПН Укра­їни, доктор педагогічних наук Олена Кононко, «оволодіває наукою і мистецтвом жити серед інших». З огляду на це проблема розвитку мовлення дитини завжди була однією з центральних у дошкільній освіті. Нині ж провідною метою дошкільної лінгводидактики є вихо­вання мовної особистості.

Значення занять у формуванні мовленнєвої компетенції дошкільників

Мовленнєва компетенція — це вміння на практиці доречно ко­ристуватися мовою (висловлювати свої думки, бажання, наміри, про­хання тощо), використовувати для цього як мовні, так і позамовні (мі­міка, жести, рухи) та інтонаційні засоби. Це полікомпонентний утвір, що містить такі компетенції:


  • лексичну (наявність певного запасу слів у межах вікового пе­ріоду, їх доречне застосування, вживання засобів мовної ви­разності: приказки, прислів'я, фразеологізми, епітети, порів­няння);

  • фонетичну (правильна звуковимова, розвинений фонема­тичний слух, володіння інтонаційними засобами виразності);

  • граматичну (практичне вживання відповідних граматичних форм рідної мови: рід, число, відмінки, час тощо) та діамонологічну (розуміння зв'язного тексту, вміння відповідати та звертатися із запитаннями, вести діалог, складати різні ви­ди розповідей, переказувати).

Мовленням дитина оволодіває в процесі спілкування під час різ­них видів діяльності, адже всі вони тісно пов'язані з мовленням і супроводжуються ним. Але повсякденного спілкування для становлен­ня мовленнєвої компетенції, звісно, недостатньо. Основною формою навчання дошкільнят у процесі організованої пізнавальної діяльності все ж лишається заняття. Саме на заняттях вихова­тель систематично та послідовно формує у дітей мовленнєві уміння та навички, які закріплюються при спілкуванні дітей під час різних видів діяльності в повсякденному житті.

На заняттях з мовленнєвим пріоритетом діти мають не стільки засвоювати матеріал про навко­лишній світ, скільки вправлятися в мовленнєвій ді­яльності. Необхідно звертати увагу вихователів на те, що на такому занятті основну увагу варто зосереджу­вати на практичному засвоєнні дітьми норм рідної мо­ви (фонетичних, лексичних, граматичних), формуван­ні навичок розповідання та переказування. Заняття з мовленнєвого спілкування проводять у всіх вікових групах не рідше одного разу на тиждень, краще з підгрупами дітей. Тільки за цієї умови можна забезпечити максимальну мовленнєву активність дітей на занятті.

Види занять з мовленнєвого спілкування

Заняття з мовленнєвого спілкування бувають комплексними та спеціальними.

Комплексне заняття з мовленнєвого спілкування проводиться тричі на місяць. Цей вид заняття поєднує завдання що­найменше з трьох компонентів мовлення, серед яких; звукова куль­тура, лексика, граматика і власне зв'язне мовлення. Причому остан­нє є обов'язковою складовою такого заняття.

Спеціальне заняття з мовленнєвого спілкування (в методичній літературі зустрічається і під іншою назвою — «домінантне») охоп­лює лише один компонент мовлення (звукова культура мовлення, лексика або граматика) і проводиться лише один раз на місяць.

Планування занять з мовленнєвим пріоритетом

Доктор педагогічних наук Алла Богуш пропонує проводити про­тягом місяця три комплексні й одне спеціальне заняття з мовленнє­вого спілкування: на перші три тижні місяця плануються по одному комплексному, а на останній тиждень — спеціальне заняття (див. До­даток 1).

Плануючи комплексні заняття, вихователь слідкує, щоб усі завдання з розвитку мовлення рівномірно чергувалися протягом місяця.

Спеціальні заняття доцільно планувати на квартал. У першому місяці кварталу, скажімо, у вересні, завданням спеціального заняття може бути формування звукової культури мовлення. Наступного мі­сяця, у жовтні, спеціальне заняття варто присвятити виключно фор­муванню граматичної правильності мовлення, а у листопаді — слов­никовій роботі. Відповідно плануються заняття з мовленнєвого спіл­кування і в наступних кварталах.

Плануючи спеціальні заняття, необхідно враховувати вікові осо­бливості мовлення дітей. Так, у молодшому дошкільному віці спеціальні заняття, присвячені формуванню звукової культури мовлення, можна про­водити частіше одного разу на квартал, а в роботі з дітьми старшого дошкільного віку більше уваги слід приділити грама­тиці. Тож спеціальне заняття з форму­вання граматичної структури мовлення в старшій групі можна спланувати в од­ному з кварталів двічі.

Складаючи програмовий зміст комп­лексного заняття, вихователь має перед­бачити розвиток різних компонентів мовлення і відповідно визначити зміст роботи над кожним завданням із розви­тку мовлення на цьому занятті. До речі, вихователь сам визначає, які завдання (словник, звукова культура чи зв'язне мовлення) розв'язувати на початку, в се­редині чи в кінці заняття — це залежить від його змісту та рівня мовленнєвої під­готовки дітей.

Програмовий зміст спеціального за­няття містить завдання по роботі лише за одним компонентом мов­лення, наприклад, над звуковою культурою мовлення. Вихователь закріплює той матеріал, який подавався на комплексних заняттях, та додатково планує одне-два нових завдання стосовно роботи над звуковою культурою мовлення.

Плануючи спеціальне заняття зі словникової роботи, особливу увагу варто приділити формуванню у дітей узагальнюючих понять (меблі, одяг, транспорт тощо), ознайомленню їх з якостями та власти­востями предметів.

При плануванні треба слідкувати, щоб заняття з мовленнєвим пріоритетом було взаємопов'язане з іншими заняттями, насамперед з художньої літератури, ознайомлення з навколишнім світом, рідною природою тощо, тобто відповідало темі тематичного тижня. Так, наприклад, для складання розповіді на занятті з мовленнєвого спілкування дітям слід запропонувати вже знайому картину, яку вони розглядали під час заняття з рідної природи чи ознайомлення з навколишнім світом; для переказу можна взяти твір, з яким дітей ознайомили на занятті з художньої літератури. Пропо­нуючи тему для розповідання, вихователь має враховувати попере­дній досвід дітей.

Додаток 1

Орієнтовний розподіл комплексних та спеціальних занять з мовленнєвого спілкування на місяць та на квартал

Тижні

Вид заняття з мовленнєвого
спілкування

Структура заняття

Місяці кварталу

І

ІІ

ІІІ

1-й

Комплексне

1. Зв'язне мовлення
2. Граматика
3. Словник

2-й

Комплексне

1. Зв'язне мовлення
2. Граматика
3. Звукова культура мовлення

3-й

Комплексне

1. Зв'язне мовлення
2. Словник
3. Звукова культура мовлення

4-й

Спеціальне

Звукова культура

Граматика

Словник

 

 Додаток 2


Програмовий зміст комплексного заняття з мовленнєвого спілкування

для дітей середнього дошкільного віку (5-й рік життя):

Зв'язне мовлення: продовжувати вчити дітей складати описові розповіді про іграшки за зразком, поданим вихователем

Звукова культура мовлення: вправляти дітей у виокремлюванні першого звуку в словах

Словникова робота: збагатити словник образними виразами, епітетами, продовжувати вчити дітей відгадувати загадки

Розвивати пам'ять, мислення, уяву, мовлення

Виховувати інтерес до занять, позитивні риси характеру

Додаток 3

Програмовий зміст спеціального заняття з мовленнєвого спілкування

(звукова культура мовлення)

для дітей середнього дошкільного віку (5-й рік життя):

Вправляти дітей у правильній вимові звука [ р ]; продовжу­вати вчити добирати слова із запропонованим звуком на початку та в кінці слова; інтонаційно виділяти (інтонувати) звуки в словах; робити елементарний звуковий аналіз слів, виділяючи та підраховуючи кількість звуків у слові за допомогою фішок

Розвивати фонематичний слух, артикуляцію, мовне дихання. Сприяти розвитку уваги, мислення, пам'яті

Виховувати позитивні риси характеру, інтерес до занять

Методи реалізації завдань із розвитку мовлення дітей


Зв'язне мовлення:

  • переказ
  • описова розповідь (за картиною, опис іграшки або предмету з довкілля, опис-загадка, порівняльний опис двох іграшок або предметів, опис іграшки або пред­мета по пам'яті)
  • сюжетна розповідь за змістом дидактичної картини
  • розповідь з власного досвіду
  • творча розповідь (за сюжетною ігровою обстановкою; за картинкою-сюрпризом; за поданим початком; за опорними словами; на тему, запропоновану вихователем; за планом; самостійне вигадування казок дітьми; зміна кінцівки відомої казки)
  • дидактичні ігри, спрямовані на розвиток зв'язного монологічного мовлення, на­приклад, «Посилка», «Про що хотів розповісти Незнайко у листі», «Чий мультфільм найкращий» тощо

Звукова культура мовлення:

  • заучування та промовляння напам'ять скоромовок
  • промовляння чистомовок
  • дидактичні ігри та вправи з розвитку фонематичного слуху
  • дидактичні ігри та вправи для формування правильної вимови звуків
  • розповіді зі звуконаслідуванням
  • вправи для розвитку артикуляційного апарата
  • дидактичні ігри та вправи, спрямовані на розвиток мовленнєвого дихання

Словник:

  • дидактичні ігри та вправи
  • відгадування загадок
  • ознайомлення з приказками та прислів'ями, їх заучування

Граматика:

  • дидактичні ігри та вправи з граматики
  • складання розповіді зі словами, в яких діти роблять помилки

Методика проведення занять з мовленнєвого спілкування


Осно­вною метою занять з мовленнєвого спілкування є розвиток мовлення кожної конкретної дитини. Тому важливо створювати на них такі умови, які стимулюватимуть максимальну мовленнєву активність кожної дитини. Цього можна досягнути, дотримуючись таких умов:

  • уміння педагога викликати у дітей інтерес до теми заняття та розумно співвідносити власну мовленнєву активність і мов­леннєву активність дітей — неприпустимо, щоб дорослий го­ворив більшу частину заняття з мовленнєвим пріоритетом;
  • проведення занять підгрупами до 10—12 осіб;
  • правильне розташування дітей;
  • забезпечення оптимальної інтенсивності мовленнєвого на­вантаження дітей — надто прості завдання знижують інтерес дітей, послаблюють готовність до подолання труднощів;
  • здійснення індивідуально-диференційованого підходу — уміння педагога бачити в колективі кожну конкретну дитину і враховувати її індивідуальні особливості, пристосовуватися до них;
  • уміння педагога бачити особисті досягнення дитини, а не по­рівнювати її з іншими.


Вихователь має ретельно готуватися до заняття. Добираючи те­му, враховувати досвід дітей та їхні інтереси. Щоб успішно реалізу­вати заплановані завдання, слід відповідно до кожного з них підібра­ти метод або кілька методів, що забезпечать їх розв'язання. Так, навчаючи дітей описуванню, вихователь може обрати і описову розповідь і дидактичну гру.

Зважаючи на процеси індивідуалізації освіти, під час занять із мовленнєвого спілкування вихователю треба враховувати особли­вості кожної дитини. Слід знати, як поставити дитині завдан­ня, скільки часу виділити на його розв'язання, як забезпечити розум­ну допомогу, оцінити результат та докладені зусилля. Під час спілку­вання важливо так розмістити дітей, щоб вони могли бачити одне од­ного та вихователя. Без «контакту очей» неможливо формувати вміння слухати товариша, розуміти мовця, тобто виховувати в дошкільни­ків культуру мовлення.

Для закріплення знань, отрима­них на занятті, важливо оптимально організувати мовленнєве середовище для дітей у повсякденному житті. Не­обхідно задіяти мовлення як важливий засіб спілкування в усіх видах дитячої діяльності.

26.02.2020р. Консультація для батьків закладу на тему:

«Чарівні пальчики. Вправи та ігри на розвиток координації мовлення та рухів.»

Актуальною проблемою для дітей дошкільного віку з порушенням мовлення залишається недорозвиток загальної і дрібної моторики її вади. Вади дрібної моторики виявляються не лише під час виконання певних вправ а й у побуті. В. О. Сухомлинський писав «Витоки здібностей і обдарувань дітей – на кінчиках їхніх пальців…» Виявлено, що рівень розвитку мовлення дітей прямо залежить від сформованості тонких рухів пальців рук. Якщо ж рухливість пальців відстає то затримується і мовний розвиток, хоча загальна моторика при цьому може бути нормальною. Доведено, що рухи пальців стримують дозрівання центральної нервової системи і прискорюють розвиток мовлення дитини. Існує прямий зв’язок  між рухами і вимовою слів. Пальчикова вправи – один із легких і доступних прийомів. Вони розвивають кінестетичний гнозис і динамічну координацію, довільне переключення і диференційованість рухів, гальмують зайві рухи й активізують необхідні і, як наслідок, сприяють нормалізації темпу, ритму, чіткості й точності мовленнєвих рухів, складової структури мови.  

Консультація "Скажеш ти обов’язково чітко, гарно кожне слово"

Дошкільний вік є унікальним за своїм значенням для зростання особистості та мовленнєвого розвитку дитини. Чітка, гарна вимова, лексичне багатство та граматично правильне мовлення формується перш за все у родинному колі. Спілкування з дорослими є основним джерелом розвитку дитини, і саме завдяки творчій співпраці з малюком можна досягти успіху: навчити його контролювати власну вимову, правильно вимовляти звуки і слова, розвинути слухову увагу, пам’ять і підготувати дитину до оволодіння читанням та письмом.

Стан розвитку мовлення є показником готовності до школи, тому цілком зрозуміло, що дітям із мовленнєвими вадами важче повною мірою здобувати ґрунтовні знання з основ наук. Досвід доводить, що не слід чекати, поки остаточно виявляться вади мовлення. Помилково сподіватися, що вони зникнуть самі по собі, навпаки – вади можуть закріпитися й перерости у стійкі порушення.

Навесні кожного року логопеди оглядають вихованців дошкільних закладів освіти з метою вчасного виявлення дітей, котрі потребують логопедичної допомоги. Батькам цих дітей, у яких в результаті обстеження помічено порушення мовлення, рекомендуємо звернутися по консультацію до логопеда. Він після більш детального й повного огляду дитини зможе запропонувати шляхи подолання виявлених вад мовлення, дасть необхідні пояснення, відповіді на запитання. Запевняю, що батьки, які прислухаються до порад фахівців, не матимуть в майбутньому проблем з розвитком мовлення своїх дітей, із навчанням грамоти. Але, на жаль, непоодинокі випадки, коли дорослі ігнорують поради фахівця, не звертаються по консультацію до логопеда, сподіваючись, що маля ще «виговориться». Вони не думають про можливі негативні наслідки такого не поспіху, не підозрюють, що ризикують приректи свою улюблену дитину на невпевненість у майбутньому, викликати в неї появу небажаних  комплексів. Адже минає дитинство, і такі милі  в трирічному віці недоліки мовлення стають кричуще помітними, однаково небажаними як для дівчат так і для хлопців.

Особливо небайдуже ставляться до себе дівчатка та хлопці в підлітковому віці, коли досить гостро сприймаються будь-які зовнішні вади й недоліки, в тому числі й порушення мовлення. З метою позбутися їх підлітки ладні займатися з логопедом, але на жаль, ефективність роботи над мовленням дітей після певного вікового етапу значно зменшується. І тоді вже, навіть докладаючи героїчних зусиль і займаючись з логопедом, підліток ніколи не зможе невимушено й вільно володіти новим (не рідним йому) звуком.

Є багато відхилень у мовленнєвому розвитку дитини, яких близькі або не помічають або не можуть належно оцінити їх серйозність і передбачити можливі негативні наслідки. Наприклад, горловий звук [р], міжзубні та бокові звуки дуже помітні в мовленні дітей вже після 4-х років. Вони значно псують враження у співрозмовника і без допомоги логопеда ніколи не виправляються. Починати їх виправляти треба вчасно, а коли саме – вирішує логопед, беручи до уваги не один чинник.

Мовленнєве недорозвинення у дитини фахівець зможе діагностувати до чотирьох років. Виправити цю непросту ваду можна тільки копіткою роботою, і бажано в умовах логопедичної групи. В результаті колекційної роботи (і тільки завдяки їй!) вдається цілком позбавитися мовного розладу – і дитина навчається правильно розмовляти, добре читати, матиме змогу грамотно писати, успішно опановувати програму масової школи.

Усне мовлення у дітей пов'язане з грамотністю під час письма

Дослідники з'ясували, що труднощі під час письма у дітей залежать від раннього усного мовлення. Робота вчених з Університету Монреаля (Канада), опублікована на сайті університету, показує, що усне мовлення є хорошим інструментом для розпізнавання труднощів при письмі. «Чим більше дітей здатні використовувати складні форми дієслова в розмовній мові, тим легше вони пишуть», - пояснив професор Федра Рояль (Phaedra Royle). Також дослідження спростовує гіпотезу про те, що двомовність в ранньому віці може завдати шкоди усному та писемному мовленню при вивченні мови.

В експерименті брала участь 71 дитина у віці від шести до дев'яти років, з них 38 говорили однією мовою – французькою, а 33 були багатомовними, в яких французька була другою або третьою мовою. Спочатку дітей протестували в першому класі на правильність усного мовлення, відсутність аграмматизмів, здатність вибирати інтуїтивно правильне звучання слова.

Результати дослідження показали, що це тестування допомогло спрогнозувати навички письма у дітей у другому класі. Зокрема, морфологічна особливість мови – вільно дитина маніпулює частинами слова і розуміє правила словотворення – може передбачити можливі орфографічні і граматичні труднощі у письмовій мові. «Наші дані показують зв'язок між усною і письмовою мовою на основі морфосинтаксиса для обох груп дітей, – каже Рояль. – Також наші результати показують, що одномовні франкомовні діти мають перевагу в плані розмовної мови, тому що вони постійно використовують французьку мову. Але з точки зору письма між цими двома групами ми не побачили ніяких істотних відмінностей».

Пошук мобільний